Зеленський заповів - сміх наша збройя, смійся з москаля доки живіт не заболить!

Незабаром увіходить Mелхола, дуже стара жінка; її ведуть попід руки дві рабині.
Чого ти старощі мої турбуєш?
Ти, Хусо, міг би й сам прийти до мене.
Вже надто запанів… Я не хотіла
рабам лихого прикладу давати,
а то б і не прийшла…
Пробач, матусю,
я не для себе турбував тебе.
Сьогодні, бач, гостей я сподіваюсь….
Га? Що ти кажеш?
Жду гостей сьогодні!
Так що ж мені до того? Ждеш, то жди…
Матусю, ти ж тепер в моєму домі
єдина господиня…
Ба! Тепер!..
А чи воно годилося, щоб тута
молодша надо мною старшувала?
Що заробив, те й маєш. Розпустив
кохану жіночку – оце ж і дяка
від молодої господині. Бачиш:
тепер ти ні вдовець, ні молодець…
Як жінка десь повіялась на безвість,
то мати знов «єдина господиня»…
Чи то ж воно надовго?
Не картай.
Доволі з мене й так…
Егеж… доволі…
Як я тобі казала: одружись
тут, в Галілеї; хай і небагата,
хай не шляхетна буде, та покірна…
Я взяв її не за саме багатство,
не за самий і рід.
Та знаю, знаю, –
понадився на ту саронську вроду;
але ж та врода, як саронська рожа, –
розквітне на зорі, а вже в полудні
осиплеться…
Лишім про се, матусю…
Я, власне, хтів тепер тебе просити,
щоб помогла мені гостей вітати.
Та що ж воно за гості? звідки?
З Рима.
Високородний Публій і дружина.
Не знаю я таких.
Почесні гості!
Він родич преторові…
Він римлянин?
Авжеж, матусю.
І вона римлянка?
Та певна річ!
Не розумію, Хусо,
що мала б я робити з тими гістьми!
Та що ж тут розуміти? – привітати,
віддати їм належну шану, й годі.
Хіба ти сам без мене не потрапиш?
Коли б то Публій сам прибув, без жінки,
то вже ж я б сам прийняв його. На лихо,
я запросив його з жоною.
Нащо?
Бо Публій сам не так мені потрібен,
як горда Марція, його жона, –
вона з родини цезаря і має
велику силу там, у Палатині.
Де?
В Палатині.
Що воно за місто?
Та то не місто – цезарські палати!
Далеко?
В Римі!
Та чого кричиш?
Я чую… Ну, якісь палати в Римі.
Так що мені до того?
От нещастя!
Ну, бачиш, Марція…
Хто?
Тая гостя,
що буде в нас сьогодні…
Та римлянка?
Егеж, римлянка. Так вона про мене
замовить слово цезареві може,
коли я догоджу їй.
Догоджай.
Хуса кусає губи і одвертається від матері.
Коли вже я потрібна тій римлянці,
то може на жіночу половину
прийти до мене, я не бороню.
А тут мені сидіти не пристало.
Матусю, се ж ніяк не випадає!
В римлян то звичай, що коли подружжя
приходить вкупі, то й вітати треба
обох укупі.
Ну, й вітай їх сам,
чи нарізно, чи вкупі, як там хочеш…
Матусю, та чи я ж тобі не син,
що ти мені допомогти не хочеш?
Невже тобі так тяжко привітати
моїх гостей? Я ж не прошу багато.
Ну, вийди їм назустріч, уклонися,
промов до Марції якийсь привіт…
Та я ж по-їхньому не вмію.
Байка!
Промов по-нашому, а я приставлю
таку рабиню, що по-римськи вміє,
вона твої слова перетовмачить.
Вже ж гості вибачать старій людині,
що інших мов, крім рідної, не знає.
Я тільки про одно тебе прошу:
при гостях не кажи на мене Хуса,
зови мене Хузаном, – се по-римськи.
А се ще що за новина – «Хузан»?
Твій батько звався Хусою, і сина
на честь йому я нарекла так само!
То ти свого зрікаєшся імення
для римських заволок?!
Матусю, слухай…
І слухати не хочу!.. Гей, рабині!
Рабині, гей!.. Куди ти їх послав?
Хай буде так, як хочеш. Мамо, слухай,
ти тільки привітай, побудь хвилину
тут з нами при столі…
Я маю їсти
з невірними?! Ні, сину, я стара,
щоб мала звичай батьківський ламати.
Ведіть мене!